Володимир ПЕТРІВ: «Якщо куліса пахне порохом, театр живе»
03.09.12
Володимир ПЕТРІВ: «Якщо куліса пахне порохом, театр живе»
Відкриття театрального сезону в Рівному — це той момент, коли зала не вміщає глядачів. Вони сидять на сходах і стоять у проходах: тільки б нічого не пропустити! Цієї бурштинової осені рівненські театрали відкриють сезон незабутнім гоголівським «Ревізором» у постановці лауреата Шевченківської премії Олександра Дзекуна. А далі…

Що ж, власне кажучи, далі? І не лише, сказати б, «на картинці» перед глядачем, а й за лаштунками, у становленні талановитого колективу, в розвитку театрального мистецтва в Україні?
Про це говоримо з народним артистом України лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка актором і водночас директором та художнім керівником Рівненського обласного академічного музично-драматичного театру Володимиром ПЕТРІВИМ.

— Володимире Юліановичу, ви — директор, художній керівник і водночас талановитий актор. Не знаю, чи є ще такий феномен в Україні — був хіба що світлої пам’яті Богдан Ступка. Але ж це суцільні перевтілення: сьогодні ти відповідаєш за кожен гвіздок у театрі, а завтра вже виходиш на сповідь перед глядачем…

— Упевнений, що в кожному театрі є свій Ступка, треба тільки його побачити і вчасно підтримати. До речі, з Богданом Сильвестровичем, який був, є і, переконаний, ще довго буде асоціюватися з обличчям українського театру в світі, мені поталанило зніматися в кіно.

А щодо поєднань та перевтілень… У рівненському театрі я з 1985-го, а, так би мовити, в шкурі директора та художнього керівника — з 1997-го, ось уже 15 років. Мене це не обтяжує: навпаки, жити стає дедалі цікавіше, прагнення до вдосконалення самого себе і колективу, який зрісся в єдиний міцний кулак, не зникає.

На цих 12 тисячах квадратних метрів театру мені болить усе! Мене важко обдурити: сказати, приміром, що на створення декорації пішло 2 квадратних метри дошки, якщо насправді використали метр. Бо все це вмію створити власними руками: треба паяти мікросхему — попаяю, зробити меблі — зроблю. Це від батька, який був добрим господарем, а ще — чудовим майстром лозоплетіння…

Хоч п'єси ірландського автора Матріна Мак-Донаха йдуть нині по всьому світу, в Україні до нього ще не звертався жоден театр. Крім рівненського. Тут 12 листопада можна пдивитися «Каліку з острова Інішмаан». Фото Анатолія МІЗЕРНОГО

— Звідки і як ви прийшли до театру?

— Народився й ріс на Івано-Франківщині, у простій селянській родині. У хаті все було заставлене лозою — з того значною мірою виживала сім’я. Я ж був дуже збиточним хлопцем, і, звісно, та лоза частенько «ходила» по мені. То я придумав „ноу-хау”: почав підкладати собі в штани ватні підстилки, газети (сміється).

Закінчив педучилище у Кременці на Тернопіллі, там і захопився молодіжним театром. Щоправда, в нашому самодіяльному театрі зробив кілька постановок відомий режисер В’ячеслав Спєсівцев, який керував театром на Красній Прєсні, — й мені дісталися там ролі.

Отримав направлення на роботу педагогом до Фастова на Київщину. Але вже твердо вирішив вступати до театрального інституту. Батькам про це не сказав: мовляв, поїхав до дядька. А сам потрапив на прийом аж до заступника міністра освіти: його прізвища вже не пам’ятаю, зате звали його так, як і мене, — Володимир Юліанович. І прошу в нього відкріплення: дуже, кажу, хочу вступати до театрального. Мій тезка прийняв соломонове рішення: дозволив складати вступні іспити і в разі успіху продовжувати навчання.

Документи в театральному в мене приймала майбутній викладач акторського мистецтва Валентина Зимня, яка чомусь мене запам’ятала. Бо далі все було, як у детективі: я не прийшов на іспит з акторської майстерності — переплутав час з іншою групою. Отож повернули мені документи, та й спускаюся, похнюпившись, із Ярославового Валу. Аж назустріч — Валентина Зимня. Взяла вона, як зараз пам’ятаю, ті документи й незабаром винесла проставлену оцінку — 4. Це був несподіваний карт-бланш: усі інші іспити я склав успішно. І якби не моя друга мама Валентина Зимня, я не став би актором. Спочатку вона змінила мою долю своєю людяністю, а потім — професійністю: розгледіла в мені маленьку театральну іскорку і допомогла їй розгорітися.

— А що ж батьки?

— У мене є ще двоє старших братів. Один — моряк, другий — залізничник. То я, за логікою батьків, мав би стати або автомобілістом, або ж пілотом — піти щонайменше в авіаційний. Від мого вибору батьки не були в захопленні. А я їм кажу: «Все виходить, як у тій казці: було у батьків три сини. Двоє мудрих, а третій артист». Але ж в українських казок, як правило, щасливий фінал. І вони змирилися…

У Києві мав підвищену стипендію — 45 рублів і ще три роботи: столярував у своєму гуртожитку за 40 рублів на місяць, чергував уночі в музичній школі за 70 рублів і в кінотеатрі «Комсомолець України» писав гуашшю афіші — це ще 100 рублів. Тож не лише себе утримував, а й купував та передавав додому ліки для батька.

— А далі — Рівне? Ви «невиїзний»?

— Та хіба від добра шукають добра? Пропонували й високі адміністративні посади в інших, більших областях, і акторські — у столиці. Ще й сьогодні можна, як мовиться, змінити амплуа. Але Рівне — це вже щось рідне й близьке, тут живе моя сім’я, мій син Юліан: він, до речі, народився на день Юліана, 4 липня, «дочекавшись» батька з Німеччини. Тому, самі розумієте, їздимо ми чимало: і в Україні, й за кордоном. Та лише в Рівному є той найбільш щирий і вдячний глядач, якого боюся втратити, до якого, незважаючи на попередні заслуги, щоразу йду, неначе на сповідь… Щасливий, що наша старенька куліса завжди пахне театральним порохом!

— А поряд — Берестечко, про яке створила свою поетичну однойменну містерію Ліна Костенко. Ви наважилися поставити її і… перемогли: виконавець головної ролі Богдана Хмельницького Володимир Петрів та режисер Олександр Дзекун отримали в 2008 році за «Берестечко» Шевченківську премію. Такої самореалізації чи, якщо хочете, творчого апогею досягає не кожен.

— Творчого апогею… Вдало сказано. Мені часто кажуть: вершина майстерності. А я відповідаю: «З вершини шлях тільки вниз». Тому не сприймаю визначення «вершина акторської майстерності». Не втомлююся вчитися і завжди прагну бути кращим: вчуся у студентів (торік у Рівному вперше набрав 14 студентів, котрі, гадаю, ростимуть у нашому театрі), у своєї доньки і в сина.

Прислухаюся до мудрого слова Ліни Костенко: маю справжнє щастя спілкуватися з нею. Можу говорити з Ліною Василівною годину й щоразу отримую позитивний творчий заряд. Це вона порадила: «Якщо хочеш залишитися собою, покинь політику». І я зробив це, щоб бути корисним не лише і не стільки собі, а насамперед людям. Звання, титули — це все умовно: я ж не прокидаюся щоранку, сказати б, на цих лаврах. Прокидаюся з думкою про те, як зреалізувати свою нову мрію. Ось, приміром, поставили ми п’єсу ірландського автора Мартіна Мак-Донаха «Каліка з острова Інішмаан». Він — виходець з ірландських островів, його п’єси йдуть нині по всьому світу, але в Україні до нього ще не звертався жоден театр. А тепер хочемо полетіти на ті острови, ведемо переговори з Посольством Великої Британії. Тому хоч би яким іменитим ти був учора, завтра знову починаєш усе з чистого аркуша: так, як і в журналістиці.

— До слова, саме ви були режисером журналістської вистави «Пошились у дурні»: мої колеги самовіддано грали на сцені задля того, щоб допомогти діткам, яких спіткала чи не найтяжча недуга — рак. Ви разом зібрали для них понад 100 тисяч гривень…

— Так, і я з того щасливий. Знаю, що цим проектом уже зацікавилися журналісти з Донецька. Але думаю про інше: хто б створив проект для нас, для підтримки самого театру? Чомусь частенько пригадую слова матері Терези: «Моя усмішка — це ковдра, за якою ховається величезний біль».

Так інколи і в мене виходить. У глядацькій залі ремонту не було вже майже три десятиліття — дуже хочеться її оновити! Маємо такий старенький автобус, на якому вже наче й несолідно десь виїжджати, — але ж відремонтували і вперто гастролюємо! Світлова, звукова апаратура — все це розвивається дуже динамічно і теж потребує постійного оновлення.

— Це камінь у город держави?

— Чудово розумію, що у держави на все не вистачає коштів. Але, з іншого боку, вже й не пам’ятаю, коли нас, директорів театрів, запрошували у рідне міністерство: хоча б схему розвитку театрального мистецтва в областях ми повинні знати. Якщо її немає, зберіть нас і скажіть: «Живіть хто як може!» Нині маємо повну строкатість у всьому: один обласний театр сплачує земельний податок, інший — ні, місцеві збори теж різні. Врешті, чому актор у Рівному отримує нижчу зарплату, ніж його колега в Миколаєві? Переконаний: у міністерстві всього цього достеменно не знають. Тому дуже хочу, щоб Савік Шустер зібрав театралів, запросив гуманітарного віце-прем’єр-міністра, міністра культури — і ми відверто, щоб почула вся країна, поговорили про наші перспективи.

Адже мета у театралів шляхетна — зробити світ хоч на йоту кращим. Зможемо закласти це в підсвідомість молоді — неодмінно наблизимося до мети, пошкодуємо на це ресурсів — самі ж собі й дорікатимемо. Тому сподіваємося на увагу влади (місцева влада, до слова, робить для нас багато) та на Божу підтримку.

Усе інше в нас є: репертуар, талановиті актори, розумні глядачі, разом з якими ми можемо не просто робити театр, — нам під силу змінити цей інколи несправедливий, але все одно прекрасний світ!

— Змінити світ? А чи потрібно задля цього змінитися самому?

— Змінитися самому — це, сказати б, внутрішня потреба душі. Раніше я міг прийти додому після прем’єри о 5-й ранку: дружина зі мною два дні не розмовляє, а я ще й чекаю, що вона попросить у мене пробачення. А тепер мені легко просити пробачення: у дружини, у колег, якщо я помилявся. І людина змінюється просто-таки на очах. Упевнений: щирістю й правдою можна «роззброїти» кожного.

Інна ОМЕЛЯНЧУК,
«Урядовий кур’єр»

ДОСЬЄ «УК»

Володимир ПЕТРІВ. Народився 1962 року в селі Старий Мартинів на Івано-Франківщині. Закінчив Київський інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого та Українську академію державного управління при Президентові України. У Рівненському музично-драматичному театрі спершу почав працювати як драматичний актор, а з 1997 року — директор, художній керівник. Знімався у фільмах «Ще до війни», «Вир», «Купальські бувалиці», «Україна у вогні» та інших.

Як режисер здійснив постановку низки вистав рівненського театру. Серед них — «Суперники» М. Манохіна, «Марія Тюдор» В. Гюго, «Одкровення від Івана» А. Крима, «Останній строк» В. Распутіна, «Ненормальна» Н. Птушкіної. Більшість із них відзначено нагородами журі українських та міжнародних театральних фестивалів. Професор Словацької академії мистецтв, працює з курсом студентів Рівненського гуманітарного університету.

переглядів: 1747

Коментарі

20.09.2012 23:45 Ігор пише:
Не може не радувати той факт, що серед нашого вже доволі зачерствілого й болюче-урбанізованого суспільства є люди, які закохані у свою справу. Завдяки таким одинакам-інтелектуалам живе-не вмирає мистецтво, а надто, якщо це мистецтво театральне. До гибини душі, до щему в серці вірю, що храм театру не зникне й не зітреться з лиця сучасного соціуму, адже з'являються нові форми, "вічні теми" набувають нових барв, молоді режисери вражають небаченими досі підходами, а глядачі заповнюють залу та відкривають серця... Низько вклонімося тим пюдям, які присвячують своє життя театру й глядачу - цим двом хвилям, які, зливаючись разом, утворюють безмежну й нестримну течію, ім'я якій - життя!


Додати коментар

Ім'я:
Текст повідомлення:
Контрольне число:
CAPTCHA Image
інша картинка
Введіть набір цифр на малюнку

 

Читайте також: