Без права на поразку
19.04.06
Без права на поразку
Рівненський обласний український музично-драматичний театр презентував у Києві містерію «Берестечко»

Сучасний український драматичний театр усе більше тяжіє до малих форм — камерних і моновистав, малогабаритних як у декораціях, так i у складі персонажів, обсязі фінансів та спрямованості проблем. Це має свій позитив — досить дешево подається крупним планом людина, глибше можна зазирнути їй у душу. Хоча все залежить від таланту виконавців, бо можна й здрібнитись нанівець. На цьому «малогабаритному» тлі глядач скучив за виставами «великого стилю», які ще називають полотнами. Вони вийшли з моди через напрацьованість у часи ідеологічного тиску фальшивого пафосу, але в талановитому виконанні не втратили сили свого впливу на глядача. Виявляється, навіть «полотна» здатні глибоко зазирати в душу, коли на них пишуть серцем майстри. Що й засвідчила вистава- містерія «Берестечко» Рівненського музично-драматичного театру за поетичним романом Ліни Костенко в театральній версії тексту Олександра Дзекуна та Василя Неволова.

Режисер-постановник Олександр Іванович Дзекун, народжений в Україні, здобув мистецьку славу й авторитет у Росії й повернувся на батьківщину, де ставить вистави в різних театрах. Цей «блудний син» України як ніхто інший з її режисерської когорти гостро й адекватно відчуває українську поезію. «Брате Чічіков» М. Гоголя в Театрі ім. І. Франка, «Великий льох» Т. Шевченка в Черкасах, «Духів день» Т. Осьмачки в київському Молодому стали подіями в нашому мистецькому й національному житті. Поетична вистава — чи не найскладніша форма драматичного театру. Вона вимагає філософської глибини режисерської концепції, абсолютної щирості й правдивості емоційно піднесених виконавців, насиченості асоціативною образністю, символами, музичністю й непобутовою пластикою. Поетична вистава полюбляє використовувати справжню фактуру матеріалів, ритуали, знакові системи національної культури. І вона обов’язково красива. Усе це рівничани в режисурі Олександра Дзекуна явили повною мірою.

Божественний вірш Ліни Костенко — епічний і рефлексуючий водночас. Перед нами глибока депресія міфологізованого народною свідомістю гетьмана Богдана Хмельницького (Володимир Петрів). Поразка козаків під Берестечком через зраду «членів коаліції», які собі на умі, фатальна помилка гетьмана, що кинувся їх вертати, замість того, щоб прийняти, може, свій останній бій разом із побратимами («нас там триста, як скло, товариства лягло» — пам’ятаєте про це в Шевченка?) — відчужили народного ватажка від власного народу, кинули сильного чоловіка в безтямність, розпач, безсилля. Звучить аж надто актуальною пересторогою нашим нинішнім лідерам. Ми ж бо, українці, призвичаєні до поразок. Богданове зізнання «у мені було зерно поразки», вимовлене під кривавим дощем, що ллється на його простерте тіло, у вухах глядачів звучить, як «у нас лежить зерно поразки». Скільки програли ми державних й особистих скрут, як ослабли м’язи народного тіла, як занепала енергетика душі! «Нема нам щастя — мусить бути чудо», — це таки про нас, про наші сподівання не на себе, а на чудо. Хоч, виявляється, ми самі те чудо здатні творити. Майдан був тим чудом, і чудом віднайшов у собі сили Хмельницький визнати перед народом гріх поразки й заходитись до борні. У фіналі вистави Богдан сидить за гончарним кругом і довго, але наполегливо та вправно виліплює прекрасного в простоті й вишуканості горщика, ліпить державу, нашу Україну.

«Берестечко» було написане й опубліковане задовго до «майданного дива». Але, як усі генії, Ліна Костенко має Божий дар передбачення. Аж страшно чути її історичні тексти, власне, про нас, сьогоднішніх і — храни, Господь — майбутніх таких через трагедію Б. Хмельницького. А вистава О. Дзекуна посилює це враження, бо поетичне слово підсилює зоровими, музичними, пластичними поезами. Тут зрада гетьманової Гелени, втілена в її танку з маршалком Чаплинським — вона (Алла Луценко) в зеленому, змія, а він (Сергій Бондарук) увесь штучний та недолугий, у рудій перуці й з металевими лицарськими крилами за спиною. Тут син Богдана Тиміш, схожий на батька шаленством темпераменту (Станіслав Лозовський), на початку вистави миє гетьману ноги, забрьохані глиною (втечі — ?), а в розпал конфлікту з ним розсипає із широких рукавів білого вбрання, схожого на шати святих мучеників, червоні яблука. Їх потім збиратимуть і він сам, і жінки в білому й чорному — бо час збирати каміння.

У виставі багато метафор, знаків, повних смислу й асоціацій. Можливо, навіть їх забагато — втомлюєшся розгадувати, інколи не встигаєш зчитувати їхні змісти. Але грає, звучить буквально все — численні списи (основний елемент оформлення, сценографія самого О. Дзекуна) й кінська збруя, колір «землі» біля порталів (ліворуч — біла, праворуч і по центру — чорна, з червоними краплями крові), шахівниця в монолозі Хмельницького про бій під Берестечком і справжній дощ у кількох сценах — як сльози, як піт, як смертне омивання й як життєдайність. Велике рухоме коло наче вітраж у складній конструкції зі світлих квадратів нависає над героєм — iз одного боку на ньому голова загнузданого коня з іконописними людськими очима страждальця, з другого — Спаситель старовинного письма.

Музика вистави — органічна складова її емоційного й філософського змісту. Бандурист і композитор Роман Гриньків, диригент й автор музичного оформлення Зіновій Крет не просто оздобили та прикрасили виставу — музика передає внутрішній світ знеболеної душі, розкриває справжній зміст ситуації, стає криком серця й нервом напруги. Звучать народні пісні, церковний спів, бойовий гопак. Часом це й не музика, як лад, а якийсь дивний звук, що тривожить і напружує, збуджує й підносить. Сцена соборування — духовної смерті Богдана — перетворюється на своєрідну ораторію, а його воскресіння бринить поліфонією музичних барв.

Нелегко доводиться в поетичній виставі акторам. Сполучати переконливий психологізм з високим пафосом, ясне, прозоре слово мінливих ритмів і примхливих рим iз небуденною, майже танцювальною пластикою (балетмейстер Олексій Яриш) вдається не всім, але більшості. Особливо виразні в цьому сенсі образи Богдана й Тимоша. Органічно вписується в ансамбль і дзвінкоголоса Оксана Островська (Ганна). На жаль, прекрасний актор Г. Морозюк (причеплений до бороди піп Шрамко) та О. Лозовська (відьма Явдоха, побутова, ледь чута) лишились у тенетах старої традиції передачі поетичного пафосу — зовнішньої й поверхової. Але, в решті решт, вистава сприймається цілісно й навіть грандіозно.

Поетичність узагалі притаманна українському театру, є його природою, родовою рисою. Поетичність властива людям внутрішньо вільним, незалежним, налаштованим на позитивне сприйняття світу всупереч усіх його негараздів. І тому так важливо пробуджувати, відроджувати й плекати поетичність у душі народу нашого усіма засобами. Наразі й мистецтвом театру.

Валентина ЗАБОЛОТНА, спеціально для «Дня»
Рубрика: 
Газета: 
№66, (2006)

 

переглядів: 1252

Коментарі



Додати коментар

Ім'я:
Текст повідомлення:
Контрольне число:
CAPTCHA Image
інша картинка
Введіть набір цифр на малюнку

 

Читайте також: